Цього разу гостем нашої «Вітальні» є людина, чиє ім’я в медичній спільноті Тернопілля та далеко за його межами асоціюється з професійною безкомпромісністю та глибокою людяністю. Лікар, завдяки якому народилися сотні нових українців, фахівець, який подарував омріяне право стати батьками чималій кількості сімейних пар, а також педагог, який щодня доводить студентам: кожній жінці потрібно дати шанс на щастя бути мамою. Знайомтеся – Олександр Анатолійович Франчук, доцент кафедри акушерства та гінекології №1 Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського.
Наша розмова виявилася надзвичайно щирою та емоційною: іноді очі наповнювалися слізьми від розчулення, адже неймовірних випадків у практиці Олександра Анатолійовича було чимало – коли інші медики вже не залишали жінці жодного шансу, а він вперто досліджував анамнез, шукав першопричину й таки знаходив вихід. Ми говорили про справжні медичні дива, про несправедливе знецінення професії лікаря на державному рівні, про хокейний гарт на світанку та про те, чому «двієчник» не має права підходити до пацієнта.
Спадковість як виклик та обов’язок
Олександр Анатолійович – корінний тернополянин, представник славетної медичної династії, для якої медицина – не просто робота, а спосіб дихати, мислити та жити. Його шлях до білого халата був логічним і, мабуть, єдино можливим продовженням сімейної історії. Проте фундамент майбутнього успіху закладався ще за шкільною партою.
«Навчався я у Тернопільській школі №3, яка на той час ще не мала нинішніх високих рейтингів, проте давала надзвичайно міцну базу, – згадує лікар. – Саме цьому навчальному закладу безмежно завдячую за вільне володіння англійською мовою. Згодом, подорожуючи різними країнами, не раз переконався, наскільки це важливо. Пригадую туристичну поїздку до В’єтнаму, де була велика група канадців. Спілкуючись зі мною, вони просто відмовлялися вірити, що я виходець з радянського союзу – настільки вільним і грамотним було моє мовлення. Це знання згодом відкрило мені доступ до провідної світової медичної літератури, міжнародних протоколів і можливостей стажування у різних клініках, що для сучасного лікаря є критично необхідним».
Вибір майбутнього фаху був зумовлений передусім наочним прикладом батьків. Тернопільський державний медичний інститут (нині – ТНМУ) завжди вважався елітним закладом, куди вступити було вкрай складно, лише уявіть – семеро осіб претендували на одне місце. Олександр Анатолійович пройшов цей шлях гідно, закінчивши альма-матер з відзнакою 1995 року. Його академічний шлях був тривалим і змістовним: 2001 року він успішно захистив кандидатську дисертацію. Нині – лікар вищої категорії, доцент кафедри, який навчає майбутніх медиків азам науки – жіночого здоров’я, акушерства та гінекології.
Але головним учителем у житті як професійному, так і людському був батько – Анатолій Юхимович Франчук. Це був корифей, один з найшанованіших професорів ТНМУ. Понад 50-літній трудовий стаж Анатолія Юхимовича – ціла епоха для університету, адже, ставши абітурієнтом вишу, він не залишав навчальний заклад до кінця життя. Протягом тривалих років керував кафедрою акушерства та гінекології, був деканом медичного факультету, передавав свій унікальний досвід інтернам і молодим лікарям. Його науковий доробок вражає! «Батькова інтуїція була легендарною: його кликали на найскладніші операції та пологи серед ночі, бо він мав ту рідкісну здатність «бачити» розв’язання проблеми там, де інші безпорадно опускали руки», – мовить Олесандр Анатолійович.
З особливою гордістю Олександр Франчук розповідає про своє «лікарське сімейство», яке охоплює майже всі галузі медицини. Мама, Марта Михайлівна, була доцентом кафедри терапії. Сестра – успішний акушер-гінеколог, її чоловік – анестезіолог, а їхні троє дітей (два сини та донька) вже теж поповнили лави лікарів. Старша донька Олександра Анатолійовича – Марта продовжує шлях батька та дідуся, працюючи асистентом кафедри. У цьому переліку й торакальні хірурги, й кардіологи, й лікарі швидкої допомоги від Миколаєва до Луцька. Це справжня жива мережа порятунку людей.
Проте сучасні реалії викликають у пана Олександра невимовний біль. Він відверто каже про знецінення праці лікаря та викладача на державному рівні. «На ту заробітну платню, яку нині отримує медик, а тим більше – викладач вищої школи, прожити надзвичайно важко. Рівень оплати має бути таким, щоб професор чи доцент міг цілком віддатися навчанню студентів, науці, а не ламав голову над тим, де ще влаштуватися на роботу за сумісництвом, щоб забезпечити сім’ю. Про це чомусь мало говорять уголос, але це гірка правда, яку потрібно виносити на всі рівні обговорення. Крім того, існує величезна проблема з доступом викладачів до клінічної роботи. Чому фахівці вишу, які мають величезний досвід, часто не мають права працювати у державних лікарнях через відсутність контрактів чи бюрократичні перепони? Як можна викладати клінічну дисципліну студентам, не показуючи їм хворих, не навчаючи збирати анамнез і проводити діагностику біля ліжка пацієнта? Клінічні кафедри зараз опинилися в патовому становищі, і це нівелює найбільшу інвестицію, яку лікар вкладає у себе, – десятиліття практики та безперервного навчання».
Від ювелірної діагностики до див у пологовій залі
За тридцять років професійного стажу Олександр Анатолійович Франчук сформував власну філософію, в центрі якої – жінка та її право на здоров’я. Нині він успішно поєднує викладацьку діяльність з практикою у перинатальному центрі «Мати і дитина», де працює з часу свого становлення, а також у сучасній клініці професора Стефана Хміля. Його сфера інтересів охоплює найскладніші ділянки: лікування безпліддя, вагітність і пологи, ендоскопічну гінекологію (лапароскопію та гістероскопію), а також реконструктивно-пластичні операції.
«Я запалився акушерством саме тоді, коли вперше отримав від лікування такі результати, яких не могли добитися інші фахівці, – ділиться Олександр Анатолійович. – Пригадую два перші випадки, коли, застосовуючи винятково консервативні методи, ми після року наполегливої боротьби досягли вагітності. Тоді всі надії пацієнток були практично втрачені, але ми не здалися. І відтоді це стало моїм життєвим кредо – завжди давати жінці шанс».
Лікар переконаний: запорукою успіху є не лише скальпель чи дорогі медикаменти, а передусім довіра. «Пацієнтка повинна розповісти лікарю все, до найменших дрібниць. Часто жінки соромляться й приховують деталі свого життя чи перебігу хвороби, але саме в цих дрібничках часто криється ключ до правильного розв’язання проблеми. Намагаюся робити так, щоб хірургічне втручання було крайнім методом, коли все інше вже вичерпано. Можливо, це в мене від батька – він вчив бачити суть проблеми глибше, ніж показує УЗД чи аналізи. А від мами мені дісталася здатність помічати те, що інші лікарі часто пропускають повз увагу».
Аналізуючи сучасний стан репродуктивного здоров’я українців, Олександр Анатолійович зазначає, що головна проблема безпліддя нині – це відсутність культури здоров’я. «Ми часто звинувачуємо Чорнобиль чи екологію, але причини куди більш реальні та приземлені. Зловживання фастфудом, шкідливі звички. Та все ж головною проблемою сучасності є лікування через інтернет. Замість того, аби піти до спеціаліста, жінки дослухаються порад різних інста-блогерів. Лікар вчиться лікувати дев’ять років, а ті «радники» прочитають одну-дві статті – й уже фахівці. Немає культури щорічних профілактичних оглядів. Люди йдуть до аптеки, скаржаться фармацевту на біль, купують піґулки, які лише маскують симптоми, тоді як запальний процес прогресує, призводячи до незворотних змін у трубах чи матці. Ми повинні навчити дівчат і жінок: лікар – це не той, хто «наживається на біді», а той, хто допомагає зберегти найцінніше – здоров’я й можливість стати мамою».
У практиці лікаря було чимало випадків, які інакше, як дивом не назвеш. Наприклад, історія дівчинки з вродженою вадою розвитку – відсутністю піхви та матки. «Зовні – гарна, симпатична жінка, але фізіологічно приречена на неможливість повноцінного життя. Ми дізналися про методику створення піхви з очеревини й провели цю складну операцію. Після тривалої реабілітації все вдалося, жінка вийшла заміж. Коли бачиш такий результат, розумієш, що ти не дарма присвятив життя цій професії».
Окремі сторінки пам’яті Олександра Анатолійовича належать нічним чергуванням, які він описує з неймовірною динамікою. «Пригадую ніч, коли лив страшенний дощ. Я чергував в акушерстві. Спочатку доправляють 19-річну пацієнтку з надмірною вагою на пологи, зі слабкою пологовою діяльністю, підключили родостимулювальну суміш. Відразу кличуть у відділення патології, почалися пологи в іншої жінки, дивлюся – повне розкриття, веземо її на каталці в інший корпус. Щойно перевезли в залу – пологи відбулися миттєво, просто на каталці. Не встигаю оговтатися, як телефонують з пропускного: чоловік на руках приніс дружину! Його автомобіль застряг у воді за пів кілометра до лікарні, злива несамовита, то він її крізь дощ ніс на собі. Я беруся оформляти папери, а вона мені: «Лікарю, там щось лізе!» Я до неї, а там уже голова дитини майже між ногами! Не гаючи ні секунди, підхопив її на руки – і стрімголов у пологову залу, яка на той час була однією для всіх роділь. Моя акушерка ще з попередньою породілею проводить необхідні маніпуляції, а я вже приймаю наступні пологи. Це був справжній конвеєр життя під акомпанемент дощу. А вдосвіта, коли втома вже наливала тіло свинцем, я підійшов до тієї першої 19-річної пацієнтки, Мар’янки, в якої тривали потуги. Кажу їй: «Мар’янко, потужся, ти молода, сильна, у тебе все вийде!». І вона як потужиться – дитина опинилася в мене на руках прямо на ліжку. Четверо пологів за одну ніч прийняв сам, практично без участі акушерки! І кожен випадок – це окрема історія боротьби та перемоги.
Випадків у практиці було стільки, що й цілого дня не вистачить, аби всі переповісти. Пригадую ще одну жінку, вона була з глибоко віруючої родини, де зазвичай багатодітність є нормою. Під час перших пологів у неї розпочалася масивна кровотеча вже через дві години після переведення в палату. Вона втратила майже 900 мілілітрів крові – це серйозний виклик для будь-якого організму. Коли ж вона завагітніла вдруге – причому двійнею – ризики зросли в геометричній прогресії. Протягом усього терміну ми виборювали кожен тиждень. Я встановив їй акушерський песарій, і ми дотягнули майже до сорока тижнів. Щоб ви розуміли складність ситуації: плоди мали вагу 4100 та 4200 грамів! Її матка через таку вагу була зміщена неймовірно, фактично знаходилася між колінами та тазом. Я особисто утримував її матку під час переймів, щоб голова малюка могла зайти в малий таз. Але вона народила сама! Я приймав ці пологи й укотре переконався: коли професіоналізм лікаря поєднується з незламною волею жінки, медицина стає всесильною.
Нині, маючи за плечима 30 років безперервного професійного стажу та статус лікаря вищої категорії, я продовжую працювати на два фронти, які насправді є одним цілим. Пишаюся тим, що з моменту свого становлення як фахівця працюю в перинатальному центрі «Мати та дитина». Водночас я в захопленні від тих технологічних можливостей, які надає сучасна клініка професора Стефана Хміля. Саме тут ми можемо реалізувати найскладніші медичні стратегії. Моя діяльність тепер охоплює широкий спектр: від лікування безпліддя та супроводу вагітності – до складних хірургічних втручань. Володію методиками всіх видів гінекологічних операцій – як малих, так і великих черевних, вагінальних і реконструктивно-пластичних. Особливу увагу приділяю ендоскопічній гінекології. Свого часу я пройшов потужну школу з лапароскопічних і гістероскопічних операцій у кращих хірургів-гінекологів України, зокрема запозичував досвід у видатного професора Ігоря Гладчука в Одесі. Це дозволяє нам нині мінімізувати травматизм під час операцій та забезпечувати швидке одужання пацієнток».
Хокейний гарт, викладацька суворість і безумовна цінність родини
Олександр Анатолійович – людина, яка не звикла зупинятися. Його наукові інтереси зараз зосереджені на найбільш актуальних проблемах сучасної гінекології. Він є автором та співавтором понад 50 наукових праць, кожна з яких базується на реальному клінічному досвіді. Але, крім скальпеля та наукових тез, у його житті є ще один важливий інструмент – студентська аудиторія.
– Олександре Анатолійовичу, ви часто кажете, що викладач має бути суворим. Чому це так важливо в медичній освіті, де нині багато хто намагається «спростити» процес навчання?
– Так, я суворий викладач і цього аж ніяк не приховую. Моя позиція принципова: якщо вже прийшов до медичного вишу, то маєш вчитися на повну силу! Завжди повторюю студентам: «двієчник» не має права лікувати. Він може намагатися робити «як усі», за шаблоном, але в критичній ситуації, коли протокол не спрацьовує, він буде безпорадним. При оцінюванні мені ніколи не шкода поставити високий бал, якщо бачу старання. Навіть якщо студент десь не дотягує в знаннях, але я бачу його активність на заняттях, бачу наявність бази знань, конспекти, відчуваю його жагу до професії – завжди підтримаю.
Не хочу бути для них просто контролером, який ставить оцінки. Моя мета – бути помічником. Хочу розкласти їм усе по поличках, щоб вони не просто завчили текст з підручника, а змогли уявити процес, проаналізувати його, вникнути в суть. Коли вони починають розуміти внутрішню логіку акушерства, в них зовсім іншими стають очі. Вони починають дивитися на спеціальність не як на набір правил, а як на велику відповідальність за два життя одночасно. Адже в акушерстві ціна помилки – це не просто зіпсований папірець, це трагедія цілої родини.
– Попри таке величезне навантаження в університеті та операційних, ви знаходите час для активного спорту. Як у вашому житті з’явився хокей та чому саме цей жорсткий чоловічий вид спорту?
– Спорт супроводжує мене все життя, це мій спосіб перезавантаження. У дитинстві ми з друзями грали у футбол скрізь, де лише знаходили вільне місце. В інституті я займався самбо, але через отриману травму з професійним татамі довелося попрощатися. Проте справжньою любов’ю мого життя став хокей.
Пригадую, як ми в дитинстві чекали на перші морози. Щойно лід на Тернопільському ставі набирав міцності – ми вже там. Грали за команду ЖЕКу, самі купували ключки, якісь примітивні ковзани. Ключки гнули самі: кип’ятили їх у воді… Ми поверталися додому мокрі, змерзлі, але неймовірно задоволені. Потім було доросле життя, сім’я, безкінечна лікарська практика – й хокей відійшов на другий план. Аж доки в Тернополі не відкрили ковзанку в ТРЦ «Подоляни». Тоді ми з друзями створили команду любителів хокею – «Галицькі ведмеді». Це було справжнє відродження! У нашій команді зібралися різні люди: підприємці, бізнесмени, лікарі. Але на льоду всі статуси стираються. Мої тренування часто починалися о 6-й ранку. Уявіть: ми на льоду, повний драйв та адреналін, потім швиденько додому, гарячий душ, переодягнувся – й до студентів на заняття. Це дає неймовірний гарт і дисципліну. Ми їздили на чемпіонати в різні міста, на вихідні, часто у заметіль, ожеледь, але часто виборювали лідерські позиції. Хокей вчить працювати в команді, швидко приймати рішення в умовах дефіциту часу – це саме ті навички, які потрібні хірургу в операційній.
– Що для вас є найбільшою цінністю та тилом у цьому динамічному житті?
– Безперечно, це родина. Це те найцінніше, що може бути у людини. У мене дві чарівні донечки. Старша, Марта, вже пішла моїм шляхом у медицину – вона лікарка, працює асистенткою нашої кафедри. А меншенькій Еві лише два з половиною рочки, і це моє найбільше натхнення зараз.
Я завжди раджу жінкам: перш ніж йти до спеціаліста, дізнайтеся про нього якомога більше. Де він вчився, де проходив стажування, які його реальні здобутки. Адже лікують не ліки, а лікує – лікар! Від того, наскільки правильно він збудує схему лікування, залежить ваше майбутнє. Я сам вчився й буду вчитися завжди, бо від цього залежить найцінніше – людське життя.
Для мене немає більшої радості, ніж бачити результат своєї праці – коли жінка, яка роками лікувалася від безпліддя, нарешті притискає до грудей дитину, коли пацієнтка після складної операції повертається до повноцінного життя. Переконаний, що кожній жінці потрібно дати шанс. І якщо до мене звертаються – я повинен «витягнути» максимум із ситуації, помітити ту найменшу деталь, яку могли пропустити інші. Це правило успадкував від своїх батьків і намагаюся передати його своїм студентам і дітям. Адже найкраща нагорода для мене – це завжди задоволена жінка: кохана, мама чи бабуся. Бо коли щаслива жінка – щаслива вся країна.
Довідка
Олександр Анатолійович Франчук – кандидат медичних наук, доцент кафедри акушерства та гінекології №1 ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Закінчив ТДМУ (тепер – ТНМУ) з відзнакою 1995 року. Захистив дисертацію 2001 року. Лікар вищої категорії з 30-річним стажем. Спеціалізується на лікуванні безпліддя, патології шийки матки, міоми, ендометріозу, а також виконує весь спектр сучасних гінекологічних операцій (лапароскопія, гістероскопія). Працює в перинатальному центрі «Мати та дитина» й клініці професора Стефана Хміля.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО